|
|
|
сделать стартовой | добавить в избранное |
 |
|
Законодательство и право История отечественного государства и права
Регіональні особливості політики коренізації в Україні (на матеріалах Волині, Київщини і Поділля) |
Гуашь "Классика", 12 цветов. 
Чашка "Неваляшка". РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИКИ КОРЕНІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ (НА МАТЕРІАЛАХ ВОЛИНІ, КИЇВЩИНИ І ПОДІЛЛЯ) Національна політика коренізації, що була введена радянським урядом у 1923 р. як загальносоюзна політика, в УСРР, поза всякими сумнівами, набула специфічних регіональних особливостей. Сталося це передусім під впливом двох факторів. Перший з них полягав у помітній етнічній строкатості України. Другий був частково похідним від першого і являв собою спробу керівництва республіки (принаймні, його частини) все-таки враховувати цю строкатість і відповідно формувати дещо відмінну парадигму етнополітики в кожному з регіонів. Нас цікавлять у цьому відношенні два аспекти: 1) наскільки теоретично об’єктивною була ця політика в регіонах України; 2) наскільки об’єктивною вона була у світлі офіційної (і неофіційної) статистики практичних звершень, суспільної реакції етнонаціональних спільнот. Наразі пропонуємо особливості коренізації на матеріалах Київщини і східних (радянських) частин Волині і Поділля - тих обширів України, які завжди представляли специфічний етнонаціональний простір для державної етнополітики в різні періоди української історії. Аналіз останніх публікацій з нашої проблематики переконливо засвідчує її актуальність. Серед багатьох дослідників, які присвятили проблемі свої наукові пошуки, розвідки яких є дотичними до неї, варто відмітити передусім загальнотеоретичну монографію “Українізація&quo ; 1920-30-х років: передумови, здобутки, уроки&quo ;, видану колективом авторів (до його складу ввійшли В. Даниленко, Я. Верменич, П. Бондарчук, Л. Гриневич, О. Ковальчук, В. Масненко, В. Чумак) за редакцією В. Смолія 1; а також праці В. Нестеренка2, Л. Місінкевича3, А. Сурового4, І. Боголюбової5, О. Геройської 6, Г. Журбельної 7, Ф. Винокурової8, П. Натикача9. Доводиться констатувати, на жаль, дефіцит розвідок, присвячених коренізації Київщини. Ймовірно, це пов’язано з тим, що власне місто Київ і Київщина фігурують в історіографії як предмет загальних досліджень національної політики радянської влади в Україні, тому й архівні (центральні й обласні), і краєзнавчі київські матеріали використовуються виключно як матеріали республіканського значення. Попереднє дослідження регіональних особливостей “української” коренізації дає нам підстави концептуально виділяти в її контексті чотири етнополітичних регіони УСРР: Волинсько-Києво-Подільський (колишні Волинська, Київська і Подільська губернії), Північно-Полтавський (колишні Чернігівська і Полтавська губернії, а також Сумський округ Харківської губернії), Донецько-Криворізький (колишні Катеринославська, Донецька губернії і Харківська без Сумського округу) і Південно-Західний (територія колишньої Одеської губернії). Не слід забувати також, що частина південних земель радянського Поділля і північно-західних обширів Одеської губернії (Первомайського округу) увійшла в жовтні 1924 року до територій Молдавської автономії, тобто не входила до складу УСРР. За найзручніші просторово-географічні межі у дослідженні регіональних особливостей національної політики більшовицького режиму в Україні вважаємо адміністративно-територіальний поділ Української СРР станом на кінець 1925 року (41 округ, 706 районів), незважаючи на те, що адміністративний устрій республіки змінювався упродовж усього часу коренізації.
Такої методичної зауваги потребують, насамперед, встановлення і узгодженість територіальних меж нашої розвідки. Хронологічно ж політику коренізації будемо визначати п’ятнадцятиріччям 1923-1938 років, хоча, відомо, наприклад, що українізація була припинена ще в 1932-1933 роках, а задоволення радянською владою етнокультурних потреб деяких національних меншин у другій половині 30-х років лише розпочалося. Методологічна база дослідження спонукає до плюралізації підходів, тож за їхню основу було взято здобутки як кількісних, статистичних методів, так і широкого спектру інших наукових методів (від аналітико-синтетичних, аналогічно-гомологічних до узагальнюючо-абстрактних), які дозволяють всебічно інтерпретувати кожне з опрацьованих джерел. В основу дослідницького пошуку покладено також методологію французької “школи Анналів&quo ;, яку до недавнього часу витісняв економічний детермінізм марксистської історіософії; котра сьогодні є надзвичайно продуктивною для досліджень локального контексту, й інноваційні концепти якої власне пов’язані з подоланням методологічної кризи сучасної української історіографії. Дослідницький інструментарій французької школи і сучасних її послідовників застосовується нами з метою не тільки локалізувати політику коренізації певним регіоном, але й - запобігти однобічному висвітленню її культурно-національних особливостей у руслі офіціальної політики, статистики практичних звершень; надати дослідженню гуманістичної спрямованості, поставивши в його фокус якщо не конкретну людину, то, принаймні, певне середовище людей (в даному разі - українську націю і національні меншини УСРР). Зредукованою виглядала б методологія розвідки без застосування методів сучасних етнополітології й етнодержавознавства (системного підходу, структурно-функціонального аналізу проблеми, біхевіористського (поведінкового) трактування джерельних свідчень, з огляду на об’єктивну доцільність вивчення поведінки окремих осіб, етнонаціональних груп і спільнот під впливом різних обставин, тощо). Слід наголосити, що національна політика радянської влади в Україні розглядається нами в широкому контексті, не звужуючись до мовно-культурної характеристики проблеми. За основні принципи дослідження послужили передусім положення, відстоюванні авторами колективної монографії “Українізація&quo ; 1920-30-х років: передумови, здобутки, уроки&quo ;. Одне з них полягає в усвідомленні сучасними науковцями потреби розмежовувати в коренізації національну реформу , яка проводилася центром, і національно-культурний рух мас, підпорядкований завданням національного відродження, що, безперечно, розпочалося, незважаючи на прагнення партії провести в національній реформі лише фасадну її частину10. Не варто також забувати і це друге положення, що національна політика українізації в Україні здійснювалась у контексті загальних лібералізаційних заходів радянської влади в умовах непу11. Не останню роль було відведено в ній і своєрідному рекламуванню радянського ладу перед світовою спільнотою, як “переконливого” антиподу етнополітичним заходам колишньої Російської імперії або ж на противагу національній політиці щодо українців, здійснювану урядами Польщі, Румунії і Чехословаччини.
Особливості радянської національної реформи 20-30-х рр. у Волинсько-Києво-Подільському регіоні обумовлювалися декількома причинами. Передусім території Київської і Подільської губерній відрізнялися від інших надзвичайною суспільно-політичною нестабільністю: з часів Української Центральної Ради і аж до 1923 року тут ширився найбільш завзятий і перманентний антирадянський повстанський рух12; на Волині ж більшовики були занепокоєні “польською контрою&quo ;. Незаперечно, іншою причиною, що спонукала радянську владу до особливої політики в регіоні, була його надзвичайно строката етнонаціональна структура: округи Волині, Київщини і Поділля репрезентувалися фактично усіма можливими у радянському переписі національностями. Значно підсилювала таке розмаїття релігійна ідентичність: судячи тільки з офіційного моніторингу, який вдалося провести радянському урядові, станом на 1 липня 1925 року на вказаний простір припадало 46,84% від загальної кількості релігійних громад УСРР і 43,14% від загальної кількості їхніх членів. У регіоні концентрувалося 72,29% громад католиків (від усіх по республіці) і 71,74% автокефальних громад України13. Надзвичайно солідний контингент складали тут також іудеї. Нестабільності в цій частині Правобережжя більшовики боялися найбільше, - отже, відповідної уваги потребувала і національна політика, проголошена ними в квітні 1923 року під есенційно малозрозумілою попервах назвою “коренізації” (надалі дефініції “коренізація” і “українізація&quo ; вживатимуться як генетично тотожні). Слід вказати також на ще дві обставини, що обумовлювали етнополітичну ситуацію в регіоні. По-перше, території Волині, Київщини і Поділля споконвічно складали етногенетичний для українців ареал. Тож ці землі є питомо корінними для українського народу. Друга обставина полягала у тому, що на Волині, Київщині і Поділлі не відбулося на момент запровадження коренізації скільки-небудь інтенсивної урбанізації й індустріалізації (у цьому відношенні виділявся лише Київ). Відсутність великих індустріальних центрів означала зменшення частки росіян у регіоні, які завжди більше тяжіли до промислових центрів республіки. В комплексі ці дві обставини відкривали широкі можливості для українізації Волинсько-Києво-Подільського регіону і скасування старого імперського дисбалансу у відношенні народ - мова. Одну з доктрин більшовицької національної реформи в республіках складала, як відомо, апаратна коренізація, тобто укорінення на етнічному ґрунті нової (звісно ж, радянської) політичної верхівки на рівні партійних, державних, місцевих, профспілкових органів, а також підготовка “національних за формою радянських за змістом&quo ; кадрів установами піонерії і комсомолу. Власне перед українцями відкривалися нечувані раніше можливості соціальної мобілізації. Знання української мови окреслювало для них відразу дві перспективи: передусім долався комплекс меншовартості українства в цілому; до цього додавалася реальність службової кар’єри українця, котрий знав мову. Як слушно підмітив Б. Кравченко, “адміністративна реформа, що скасувала старі губернії і розташувала нові регіональні центри значно ближче до села, відкривала нові можливості для географічної та професійної соціальної мобільності української сільської інтелігенції та напівінтелігенції”14.
Репрезентував українську громаду Одеси на Всеукраїнському національному конгресі та був членом його президії. Був обраний членом Центральної Ради. Очолював Одеську філію Всеукраїнської учительської спілки, був головним редактором часопису «Українське слово» (Одеса). Улітку 1917 р. В.Чеховського обрали гласним Одеської міської думи, головою Херсонської губернської ради об’єднаних громадських організацій. У жовтні-листопаді 1917 р. — голова Одеського ревкому, в листопаді призначений Центральною Радою політичним комісаром Одеси та водночас виконував обов’язки губернського комісара освіти на Херсонщині. Був прихильником компромісу із більшовиками, домагався мирного врегулювання питання про владу. На його думку, треба було об’єднати соціальну програму більшовиків із національною програмою УСДРП і на такій основі будувати самостійну Українську Республіку. За гетьманування П.Скоропадського працював у Міністерстві віросповідань і церковної політики, входив до Українського національного союзу. Зі створенням Директорії УНР став членом Українського революційного комітету, який готував повстання проти гетьмана в Києві
1. Регіональна економіка сільського господарства України
2. Регіональні особливості природно-заповідного фонду Корюківського району
4. Економічні чинники регіональної політики в Україні
5. Концепція регіональної політики
9. Фіскальна політика держави, її особливості в трансформаційній економіці України
10. Економ. політика доби національно-визвольної р. (1917-1920рр..)
11. Національна політика СРСР в роки перебудови
12. Основні засади зовнішньоекономічної політики України
13. Основні напрямки зовнішньої політики України
15. Інформаційна політика України
16. Роль міжнародних організацій системи ООН в управлінні економічною політикою
Настольная игра "Баскетбол". 
Горшок надувной дорожный "PocketPotty" со сменными пакетами. 
Точилка механическая "KW-trio". 17. Організація облікової політики підприємства
18. Регіональна економіка промисловості України
19. Економіко- і політико-географічне положення України
21. Особливості перекладу політичного сленгу с української мови на англійську та назад
25. Політика суцільної колективізації
26. В’ячеслав Липинський – видатний український історик, політик, державний діяч
27. Глобальні та регіональні системи безпеки: перспективна роль України
28. Здобутки і проблеми зовнішньої політики України на сучасному етапі
29. Торговельно-промислова палата. Зовнішньоекономічна політика України
30. Державна політика в Україні
31. Етнонаціональні відносини й національна політика
32. Аналіз стану соціальної політики в Україні
Щётка-сметка автомобильная для снега, телескопическая, поворотная, со скребком, 810-1060 мм. 
Рюкзак школьный "Multi Pack. Graphic", 40x18x29,5 см. 
Именная кружка с надписью "Любимый папа". 33. Структура системи соціального захисту населення і політики України
34. Митна політика України на сучасному етапі
35. Сучасна митно-тарифна політика України
37. Інвестування регіональної економіки та її ефективність в Україні
41. Гетьман Іван Мазепа - державний та політичний діяч України
42. Cучасні політичні партії в Україні
43. Ринок праці, політика зайнятості, відтворення робочої сили
44. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка
46. Генеза та семантико-функціональні особливості звороту "туди й дорога"
47. Етикет та його національні особливості
48. Основні інструменти грошово-кредитного регулювання економіки - процентна політика
Набор строительных деталей для конструктора "Геометрик". 
Карточная игра "Уно". 
Вешалка для одежды напольная ТД-00014, две перекладины, 800x430x1550 мм. 49. Державна політика соціального страхування
50. Структурно-функціональні особливості легень у людини на етапах онтогенезу
51. Облікова політика ДП НАЕК "Енергоатом"
52. Облікова політика як елемент культури бізнесу
53. Формування облікової політики підприємства
57. Особливості проведення бюджетної реформи в Україні
58. Соціальна політика як складова демократичного розвитку суспільства
59. Вищі державні службовці та політико-адміністративні стосунки
60. Особливості перекладу англійських та українських юридичних термінів
61. Зовнішня політика Богдана Хмельницького: південний напрямок
62. Зовнішня політика Речі Посполитої в другій половині XVI ст. – першій половині XVII ст.
63. Інвентарна реформа 1847-1848 рр. та особливості її проведення на Правобережній Україні
64. Мусульманське право (шаріат). Політика Ф. Рузвельта
Подставка для колец "Кошка", 12 см. 
Ручка перьевая "Velvet Prestige", синяя, 0,8 мм, корпус хром/золото. 
Накидка Ritmix RAO-1317. 65. Основні напрямки зовнішньої політики СРСР в 1933–1939 рр.
66. Політичне життя в Україні 1993-2000 років
67. Суспільно-політичний устрій української держави у 1648-1657 рр.
68. Українське питання в політиціпольського еміграційного уряду та підпілля в роки Другої Світової війни
69. Внутрішня політика Людовіка IX Святого
73. Маркетингова політика комунікацій
74. Маркетингова цінова політика
76. Товарна політика підприємства на прикладі ДП УВК "Nemiroff"
77. Управління ціновою політикою підприємства
78. Цінова політика фірми та її оцінка
79. Еластичність попиту та формування цінової політики фірми
80. Морфофункціональні особливості головного мозку при експериментальній дисліпопротеїдемії
Трикотажная пеленка кокон "Bambola" (цвет: бежевый). 
Сейф-книга "Alparaisa СС0023/1" (карта первооткрывателей). 
Набор столовый детский "Юниор" (2 предмета). 82. Економічні ефекти фінансових методів торгової політики
84. Становлення європейської інтеграційної політики Великої Британії (1946 р. – до кін.1980-х років)
85. Дослідження ефективності кадрової політики підприємства
89. Діалектика і проблеми взаємин людини і політики
90. Зовнішня політика країн балтії в контексті розширення ЄС та НАТО
91. Лобізм як явище сучасної політики
92. Міжнародна політика і світовий політичний процес
93. Партійно-політичні організації Бессарабії в період революції 1905-1907 рр.
94. Політологія як наука і політика як суспільне явище
95. Природа політики
96. Трансформація суспільства та політична модернізація
Игра настольная развивающая "Интересные профессии". 
Игровой набор Lalaloopsy "Карусель" для создания украшений из бусинок. 
Подставка под ванночку "Карапуз" универсальная (с сушилкой). 97. Політика великих держав на Близькому Сході
98. Політика як суспільне явище
99. Політичні партії в Україні
Совок №5. 
