![]() |
|
сделать стартовой | добавить в избранное |
![]() |
Українська мова серед інших слов’янських мов |
Українська мова серед інших слов’янських мов. Походження української мови (характеристика різних концепцій). Класифікація мов План: Сучасні слов’янські народи, їхня етнічна спорідненість. Етнічна близькість слов’ян. Класифікація слов’янських мов. Походження і розвиток мови. Класифікація мов: Генеалогічна; Типологічна. Основна література Бондаренко М.Ф., Дюмін О.З, Ніколаєва А.О. та ін. Українська мова. Посібник – практикум для абітурієнтів. 2-е вид. доп. і дооп. – Харків: ХНУРЕ, 2005. – 624с. Бондар О.І., Карпенко Ю.О., Микитин-Дружинець М.Л. Сучасна українська мова: Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. Лексикологія, Лексикографія / Навч. Посіб. – К.:ВЦ «Академія», 2006. – 368 с. (Альма-матер) Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства: Підручник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2006. 336 с. (Альма-матер) Лучик В.В. Вступ до слов’янської філології: Підручник. – К.: ВЦ «Академія», 2008. – 344 с. (Альма-матер) Додаткова література Кочерган М.П. Основи зіставного мовознавства: Підручник. – К.: ВЦ «Академія», 2006. – 424с. Плющ М.Я., Бевзенко С.П., Грипас Н.Я. Сучасна українська літературна мова – 6-те вид., стер. – К.: Вища шк., 2006. – 430с. Ющук І.П. Українська мова: Підручник. – 3-тє вид. – К.: Либідь, 2006. – 640с. 1. Сучасні слов'янські народи, їхня етнічна спорідненість Слов'яни є найчисленнішою в Європі (в т. ч. етнічні росіяни всієї Росії) групою індоєвропейських народів, споріднених за походженням (генетично), мовою і культурою. Слов'янські мови як основна ознака слов'янських народів за кількістю носіїв посідають п'яте місце у світі (після китайської, індійської, германської та романської груп). За даними Інтернету, загальна кількість носіїв слов'янських мов у світі на 2001—2005 рр. становила майже 290 млн. осіб. За різними джерелами, у слов'янських країнах проживають: росіяни (понад 145,5 млн. осіб), українці (понад 47,1 млн.), білоруси (до 10,3 млн.), русини (кілька сот тисяч у Воєводині), поляки (понад 38,6 млн.), чехи (до 10,3 млн.), словаки (понад 5,4 млн.), серболужичани (кілька десятків тисяч), кашуби (зникають, асимілювавшись з поляками), серби (до 10 млн.), болгари (до 9 млн.), хорвати (до 4,5 млн.), боснійці (до 3,8 млн.), словенці (понад 2 млн.), македонці (понад 2 млн.), чорногорці (понад 0,7 млн.). Співвідношення між кількістю слов'ян і носіїв слов'янських мов приблизно однакове, але в Україні значна, а в Білорусі переважна частина громадян користується російською мовою, у зв'язку з чим носіїв цієї мови більше, ніж росіян, а носіїв білоруської та української мов менше, ніж білорусів і українців. Більшість слов'ян має свої національні мови й держави, і лише окремі з них позбавлені таких ознак, що є основною підставою для дискусій стосовно кількості слов'янських мов і народів. Загальноприйнятим є поділ слов'янських народів на три групи: східну (росіяни, українці, білоруси і, за деякими джерелами, русини), західну (поляки, чехи, словаки, серболужичани і кашуби), південну (болгари, македонці, серби, хорвати, словенці, боснійці і, з певними застереженнями, чорногорці).
Єдиного погляду на кількість сучасних слов'янських народів (їх визнається від 12 до 16) і, відповідно, слов'янських мов немає. Це зумовлено постійно діючими історичними процесами конвергенції (інтеграції) та дивергенції (диференціації), що спричиняють перехідний стан багатьох суспільних явищ. Саме тому, наприклад, генетично близькі до закарпатських і східнословацьких українців русини (руснаки), які в середині XVII ст. переселилися на територію сучасної Воєводини в Середній Наддунайщині, внаслідок дивергентно-конвергентного процесу набувають певних ознак окремого народу і стверджують про реальність русинської мови. Аналогічний конгломерат, але значно раніше (з VII ст.), переживали інші племена (слов'янські, грецькі та романізовані іллірійсько-фракійські нащадки), внаслідок чого поступово формувалися македонці, яких лише в XX ст. було визнано як окрему слов'янську націю з власною мовою. З розпадом Югославії й утворенням самостійних держав майже загальноприйнятим стало виокремлення сербської та хорватської мов, хоч до кінця XX ст. панувала думка про єдину сербохорватську мову. Натомість більшість науковців не вважає окремими слов'янськими націями боснійців і чорногорців, які розвинулися переважно в сербському етномовному середовищі і належать до південнослов'янських народів як народності. Ледь помітними залишаються на початку XXI ст. сліди колись відомого слов'янського народу кашубів, які поступово асимілювалися з поляками. Крім об'єктивно зумовлених історичних процесів, які впливають на реальний стан слов'янських народів і мов, важливу роль у питанні про їхню кількість відіграє політичний чинник. Так, на початку XX ст. професор Київського університету Св. Володимира Т. Флоринський активно переймався долею і мовою 2,7 млн. словаків, але не визнавав самостійності 30-мільйонного українського народу та його мови, послідовно втілюючи в життя офіційну шовіністичну політику стосовно України Російської імперії. З іншого боку, в XX — на початку XXI ст. переважно західні дослідники пропагують сепаратистську ідеологію щодо русинської мови закарпатських, пряшівських і лемківських українців як мови окремого слов'янського народу, використовуючи здебільшого заангажовані політичні аргументи. У міжвоєнні роки її найактивніше обстоював угорський філолог О. Бонкало, а нині основним ідеологом цієї теорії виступає канадський історик П.-Р. Магочі. Отже, з огляду на історичні процеси і різні погляди щодо цього питання можна стверджувати про існування 16 слов'янських народів, які функціонують у різних статусах: 11 націй (росіяни, українці, білоруси, поляки, чехи, словаки, болгари, македонці, серби, хорвати, словенці), що мають свої національні держави і мови; 3 народності, які не мають своїх державних утворень (серболужичани) або національних мов (боснійці та чорногорці); 2 етнічні групи, одна з яких остаточно втрачає свою етномовну специфіку (кашуби), а інша набуває ознак відмінної від материнських діалектів мови (русини), не маючи державного чи адміністративно-територіального оформлення. Незважаючи на те що вже майже півтори тисячі років як перестала існувати праслов'янська етномовна спільність і слов'яни розселилися на різні території, почали користуватися різними мовами, жили здебільшого в різних державах, досі збереглися спорідненість їхніх мов і типові антропологічні дані, близькість культур, вірувань і ментальності, відчуття етнічної солідарності та генетичної спільності.
Однією з основних причин духовної близькості була їхня постійна боротьба за свою незалежність, створення чи збереження національних держав. Якщо росіянам у складі Московської Русі, царської Росії та її наступника Радянського Союзу на сході, а полякам завдяки Речі Посполитій і Польщі на заході слов'янських земель вдавалося зберігати й розвивати свої держави протягом багатьох останніх століть, то інші слов'янські народи або дуже давно мали власні державні утворення (наприклад, українці — Київську Русь і Запорозьку Січ, болгари — Болгарські царства), або й зовсім не мали їх (наприклад, македонці, словенці, кашуби). Найчастіше слов'янські народи, крім .росіян і поляків, входили до складу чужих країн. Так, південні слов'яни протягом XIV—XIX ст. перебували під турецько-османським гнітом. Білоруси і значна частина українців знаходилися в цей час (XIV—XVIII ст.) у складі Польщі, Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. В XIX — на початку XX ст. чехи, словаки, словенці, хорвати, частково й українці перебували в складі Австрійської чи Угорської держави, а згодом Австро-Угорської імперії. Нерідко слов'янські народи були розірваними частинами в складі кількох держав. Прикладом цього є Україна, землі якої до початку Другої світової війни входили до складу Польщі (Західна Україна), Румунії (Північна Буковина й Південна Бессарабія), Чехословаччини (Закарпатська Україна), Радянського Союзу (Центральна й Східна Україна). Лише в 1945 р. споконвічні землі українського народу були зібрані в єдину суверенну (де-юре за Конституцією СРСР) республіку, а де-факто незалежною державою Україна стала після розпаду СРСР 1991 р. Польщу, яка має багатовікову історію великої національної держави, в XIX ст. було поділено між Росією, Австро-Угорщиною та Пруссією (Німеччиною). І навіть такий кількісно невеликий народ як серболужичани, живучи серед німців, був поділений між Пруссією і Саксонією. Демографічний склад і державно-територіальний розподіл слов'ян на початку XX ст. подано в табл. 2.1 (за А. Супруном). Таблиця 2.1 Слов'яни на початку XX ст. По державах і країнах (у тис. осіб) Назви народів Кількість (у тис. осіб) Російська імперія Болгарське царство Сербське королівство Чорногорське королівство Австро-Угорська імперія Туреччина Німеччина румунія Італія Інша європа й азія Америка Великороси 69400 69200 (росіяни) Малороси 33100 28400 4500 170 330 (українці) Білоруси 7400 7400 Болгари 5700 226 3400 34 1900 110 ЗО Серби 9773 2 2800 260 5855 550 6 300 і хорвати Словенці 1500 1325 126 43 132 Чехи 7500 65 6935 64 310 Словаки 2740 2 2358 56 380 Серболужичани 157 90 11 Поляки 21700 9800 4900 3900 3000 Кашуби 370 222 100 148 У підсумку 159420 115100 3400 2800 260 25600 2450 4500 130 50 600 4500 Саксонія. Пруссія. Сумарні цифри враховують невеликі групи, які фігурують інколи в графі «Америка та інші країни», «Росія та інші країни», і заокруглені, тому не становлять простої суми стовпчика. Національно-етнічну роздрібненість і державну невлаштованість більшості слов'янських народів підсилювали релігійні відмінності. Більшість східних і південних (крім хорватів і словенців) слов'ян традиційно належить до православ'я і користується власне слов'янською писемністю — кирилицею.
З цього можна виснувати, що й слов’янська Лада цілком відповідає індійській Лакшмі та латиській Лайме. Наведені факти свідчать про функціональну тотожність грецького аполлона, українського Купали й індійського Крішни. Але найголовніше те, що саме індійський Крішна проливає світло на походження та значення імен Аполлон і Купала, які й досі лишаються невитлумаченими, бо і давньогрецька, і слов’янські мови не дають змоги цього зробити. Маємо на увазі ще один епітет Крішни — Гопала, напрочуд співзвучний із найменням грецького божества, а надто — українського. Епітет Гопала розкладається на два компоненти, го+пала, де перший означає «бик», «корова», «худоба», а другий — «захисник», «охоронець» — від санскр. пал — «захищати», «охороняти», «берегти». Тобто весь епітет дослівно означає: Захисник биків (корів), Охоронець худоби, Пастух. Таке тлумачення індійського імені Гопала допомагає витлумачити й значення імені Купавон (його мав ватажок італійських венедів, який привів до Енея своє військо, коли той, після взяття Трої ахейцями, на двадцяти кораблях вирушив з Малої Азії до Італії)
1. Місце правової системи України серед правових систем світу
2. Суржик - проблема української мови
4. Норми сучасної української мови у спілкуванні
5. Особливості перекладу політичного сленгу с української мови на англійську та назад
9. Архаїчне значення слів у словнику української мови
10. Віддієслівні іменники української мови в когнітивно-ономасіологічному аспекті
11. Аналіз програми та підручників з української мови щодо вивчення частин мови в початковій школі
12. Вивчення мовленнєвого етикету на уроках української мови
13. Використання ігор на уроках української мови в початкових класах
14. Моделювання уроків української мови в школах нового типу
15. Розвиток зв’язного мовлення учнів початкових класів на уроках української мови
16. Роль позашкільної роботи з української мови та літератури
18. УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКІ ВІДНОСИНИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ
19. Лекції з української та зарубіжної культури
20. І.П.Котляревський – зачинатель нової української літератури укр
21. Архетипи та універсалії української ментальності
25. Типологічна класифікація мов світу
27. Відродження української держави
28. Євген Чикаленко - меценат української культури
29. Зародження української державності
30. Отаманщина, як явище у період української національно-визвольної революції 1917-1920 років
31. Передумови третьої хвилі української еміграції. Особливості поселення українців у Канаді
32. Поняття "української діаспори"
33. Проблеми відродження української державності
34. Розвиток української культури та мистецтва у другій половині XIX ст.
35. Ставлення кадетів до Української державності в період Центральної Ради (березень-липень 1917 р.)
36. Становлення української діаспори в пострадянських країнах
37. Суспільно-політичний устрій української держави у 1648-1657 рр.
41. Витоки української культури. Міфо-релігійні уявлення східних слов’ян
42. Основні етапи та особливості розвитку української культури XX ст.
43. Iсторія української драматургії, Г.В. Доброскок
44. Етап першого відродження української нації
45. Неоромантизм української літератури
46. Романтизм як стильова течія української літератури першої половини 19 століття
47. Історія української літератури XIX століття: Євген Гребінка
49. Українсько-румунські стосунки 1991-2004 рр.
50. Українсько-Угорські відносини
51. Вивчення творчості кобзарів та лірників на уроках української літератури
52. Становлення української політичної думки
53. Деякi вiхи становлення i проблеми української маркшейдерiї
58. Правова охорона тваринного світу. Червона книга України
59. Українські легенди та перекази про свійських тварин та свійську птицю
60. Застосування слів иноземного походження в українській діловій мові
61. Місце лінгвокраїнознавства у вивченні іноземної мови в середній школі
62. Українська мова у медіапросторі
64. Освоєння іншомовної лексики в сучасній українській мові
65. Особливості відмінкових парадигм в англійській та українській мовах
66. Семантичні засоби комічного в сучасній українській літературній мові
67. Сучасна українська літературна мова
68. Топоніми-американізми в сучасній українській мові
69. Українська мова в засобах масової інформації
73. Підготовка до ЗНО - українська мова
74. Взаємовідносини законодавчої та виконавчої гілок державної влади України
75. Беларуская мова у двадцатыя гады ХХ стагоддзя
76. Метадычныя рэкамендацыi i распрацоука урокау па тэме «Развiцце мовы у 5 класе»
78. Місце України в глобалізаційних процесах
79. Взаємовідносини продуктивних сил і виробничих відносин
80. Роля мовы у жыццi грамадвства
81. Висловлювання відомих діячів про мову
82. “Енеїда” І.Котляревського – її місце в українській духовній культурі
83. Розробка та виконання програм на мові pascal.
84. Інституційний тип взаємовідносин державних службовців та підприємців
85. Дружні та ворожі взаємовідношення тварин між собою і з рослинами
89. Мова і культура. Соціолінгвістика. Інтерлінгвістика
90. Мова і нація
91. Мова як символ соціальної солідарності
92. Морфологічна класифікація мов П.Ф. Фортунатова
93. Наступність і перспективність у вивченні частин мови в початкових класах (дослідження)
94. Особливості розвитку англійської мови в Індії
95. Переклад Біблії на англійську мову
96. Прагматичні аспекти компліментарних висловлювань в сучасній англійській мові