![]() |
|
сделать стартовой | добавить в избранное |
![]() |
Законодательство и право
История отечественного государства и права
Боротьба царизму проти українофільства у другій половині ХІХ ст. |
Після приєднання українських земель до Російської держави національне пригноблення українського народу поступово перетворювалося на офіційну політику російського уряду, який розглядав Україну як свою колонію, проводячи планомірну політику русифікації. Різні аспекти його боротьби проти українофільства розглядалися у працях В.Антоновича, М.Костомарова, М.Драгоманова, М.Грушевського, Д.Дорошенка, О.Єфименко.1 Однак, вони не мали змоги ознайомитися з багатьма документами, які стали відомими у часи існування СРСР та в сучасний період. Історики радянської доби звертали більше уваги на економічне підкорення України.2 Окремі питання боротьби царату із українофільством розглядалися у працях сучасних вітчизняних науковців.3 Метою даної роботи є дослідження способів боротьби із українофільством, підсумком якої була повна асиміляція українських земель у складі Російської імперії. Використовуючи неграмотність більшості населення України, низький рівень політичної свідомості українців, відсутність у більшості з них прагнення до створення національної держави (чому багато років сприяли російські урядовці), царизм поступово створював для себе сприятливі умови для різноманітних маніпуляцій свідомістю українців, цілеспрямовано проводячи русифікацію системи державного управління, суду, школи, науки. Мандрівник Йоганн Георг Коль, торкаючись стосунків українців і росіян, зазначав, що відраза українців до росіян, їхніх гнобителів, була така велика, що її можна назвати ненавистю. Властива для росіян любов до царя була зовсім чужою для українців, які слухали монарха, але вважали його владу чужою, бо їх батьківщина хоча і уклала союз із Московщиною, але росіяни обманули українців.4 Це твердження у першу чергу стосувалося переважно сільських жителів України. Характеризуючи українців, сучасники відзначали ті чи інші їхні етнопсихологічні риси, виходячи, звісно, з особистих смаків, громадських позицій, тодішньої кон’юнктури тощо. Бувало й таке, що ті ж самі людські якості трактувалися по-різному. Але загалом зазначалося, що українці – більш веселі й вільні, ніж жителі інших місцевостей Росії, скромні, добросердечні та богомільні, але у гніві дуже запальні. Усі вони полум’яно люблять свою вітчизну і поважають пам’ять предків.5 З іншого боку на українських землях у другій половині ХІХ ст. було зовсім нормально, що дехто вважав себе водночас і малоросом (українцем), і росіянином. Найвідоміший приклад цього типу – це козацька старшина, члени якої шукали визнання як члени російського дворянства і тому, здавалося б, асимілювалися і русифікувалися. Були й представники інтелігенції, які пішли цим шляхом. Найвідомішим був письменник Микола Гоголь, українець, який друкувався тільки російською мовою. Цих і інших українців, які вірили, що є гармонійна сполука між прив’язанням до Малоросії і до Росії в цілому, в літературі називають русифікованими.6 В ході розвитку українського національного руху деякі його провідники прийшли до висновку, що рух уціліє тільки тоді, коли люди чітко для себе вирішать, хто вони є насправді – українці, росіяни чи поляки.
В даному випадку виключалася самоідентифікація особи як члена кількох націй. Тому не дивно, що М. Драгоманов називав обрусілих українських інтелігентів “іноземцями вдома”.7 Найавторитетніший сучасний знавець історичної проблематики, пов’язаної із українською нацією, Іван Лисяк-Рудницький наголошував, що суспільні перетворення, які відбувалися на українських землях у ХІХ ст., підготували народ до сприйняття національної ідеології, розробленої кількома поколіннями інтелектуалів. Політика ж царської Росії полягала в тому, щоб придушити діяльність інтелектуальних кіл. Водночас уряд застосовував до мас систему патерналістичного нагляду, щоб таким чином захистити їх від “зараження” та назавжди тримати у стані громадянської незрілості. Ця політика була відносно успішною, бо завдяки їй формування модерної української нації розтяглося на десятиліття.8 Національно-культурний тиск на українців був настільки сильним, що вже наприкінці ХІХ ст. французький політик, сенатор К.Делямар вже відзначав, що в Європі існує народ, забутий істориками, хоча ще в кінці минулого століття “всі у Франції і в Європі вміли відрізнити Русь від Московії”.9 Такий результат був досягнутий шляхом планомірної політики із використанням поліцейського нагляду, обмеження сфери вживання української мови і збільшення вжитку російської, а також із використанням засобів масової інформації, які на той час ще тільки набирали силу, як сучасна “четверта влада” у суспільстві. Авторитаризм у політиці самодержавства у першу чергу потребував створення карального органу, який би забезпечував “політичний контроль” за вподобаннями підкорених народів. Для контролю над політичними вподобаннями та свідомістю населення Росії 28 квітня 1827 р. був створений окремий Корпус жандармів. 1 липня 1836 р. вийшло Положення про корпус жандармів, у відповідності до якого вони повинні були, як і поліція, виловлювали злодіїв, втікачів, переслідувати розбійників, а також контролювати товари, що пересувалися за кордон. Окремий Корпус жандармів був привілейованою частиною системи політичного розшуку. До функцій органів політичного розшуку входили: спостереження за громадськістю, народом, підозрілими особами, викриття таємних товариств, контроль за діяльністю державного апарату із виявленням неблагонадійності чиновників всіх рангів, спостереження за іноземцями, розслідування всіх важливих справ у імперії, спостереження за листуванням тощо.10 З моменту утворення Корпусу жандармів престиж служби в ньому був достатньо великим. Для вступу до Корпусу від офіцера обов’язково вимагалася відповідність кільком умовам: закінчення вищого чи юнкерського училища по першому розряду, відсутність боргів та перебування на стройовій військовій службі не менше трьох років. Особа, яка відповідала цим вимогам, повинна була витримати попередні іспити при штабі Корпусу жандармів для занесення до кандидатського списку, і лише потім, у порядку черги, прослухати чотири місячні курси у Петербурзі і витримати випускний іспит. Відбір офіцерів був настільки суворим, а бажаючих так багато, що без протекції потрапити на жандармські курси було практично неможливо.
Причому жандармські офіцери принципово не повинні були бути членами місцевих політичних партій.11За особами, які намагалися ознайомити широкі верстви селян із забороненими творами українських авторів, встановлювався таємний нагляд. До яких меж могла дійти діяльність жандармів свідчать матеріали допиту Т.Г.Шевченка після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства, коли його вірші називали такими, що можуть “скаламутити малоросіян проти самодержавства”.12 Після 1861 р. таємний нагляд було встановлено за В.Антоновичем. Причому перші п’ять років цей нагляд здійснювався досить ретельно. У своїх спогадах В.Антонович зазначав, що його неодноразово викликали до жандармерії у зв’язку із 12 політичними справами.13 Сам В.Антонович, читаючи лекції у Київському університеті, наголошував, що боротьба, яку вели мешканці України за свої національні інтереси зі зброєю в руках протягом минулих століть, повинна бути продовжена легальними методами.14 Він підкреслював, що чим довше живе народ, тим більше у нього з’являється бажання налагодити своє життя якомога краще.15 Мав санкцію на встановлення негласного нагляду і губернатор відповідно до Положення про таємний поліцейський нагляд від 12 березня 1882 р.16 Існувало багато способів негласного нагляду, кожен з яких губернатор міг обирати на власний розсуд. Негласний нагляд міг бути встановленим за різними категоріями людей, незалежно від віку, професії, походження, національності. Нерідко таємний нагляд встановлювався за студентами з метою виявити серед них неблагонадійних. До такої категорії зараховували студентів, які підтримували революційний чи національних рухи, співчували їх діячам навіть просто висловлювалися проти самодержавства. Вже з 1866 р. губернаторам надавалося право закривати своєю владою збори приватних товариств, клубів, артілей, дії яких загрожували б безпеці, порядку і моральним нормам.17 Польське повстання підштовхнуло уряд до посилення боротьби із українофільством. З літа 1862 р. з ініціативи військового міністра Росії починає активно відслідковуватися діяльність українофілів. У січні 1863 р. шеф жандармів Долгоруков запропонував Київському генерал-губернатору Анненкову вжити заходів для припинення діяльності Київської громади. Однак компромату проти громадівців не було, тому Анненков пропонував Долгорукому спровокувати в пресі дискусію за участі українофілів з тим, щоб згодом використати їх виступи проти них же. Окрім того, Анненков просив жандармів заслати в українофільське середовище свого агента.18 Через своїх агентів поліцейські прагнули викрасти заборонену літературу. Траплялися випадки, коли таким чином поліцейським діставалися навіть сторінки з рукописів про історію України, де вона висвітлювалася з невигідної для царизму точки зору. Представникам української інтелігенції ставили у вину випадки, коли вони разом працювали із селянами у полі, співали разом пісень або читали твори українських письменників чи поетів.19 У окремих доносах у якості обвинувачення вказувалося, наприклад, на те, що студенти просили селян звертатися до них не “пане”, а “брате”.2
Твердження Мораса, що сума колективних нтересв (дано нац) не ще загальним нтересом (Linteret general)P було незрозумле для провансальцв. Для одного з теоретикв укранофльства нацональнсть лише психчна форма, а тому можуть снувати одиниц двох нацональностей, бо совмщен двох форм зовсм не те, що совмщене двох елементв змсту, що себе взамно виключають, напр., двох протилежних врувань, двох пристрастей, що боряться мж собою[105]. ¶ це було також льогчно: коли з поняття нац виключаться все, звязане з волею, з афектом: жадоба панування, пристрасть, релгйнсть,P очевидно вд нього не лишаться нчого; тод можливе все два народи в однй нац (для ДраAоманова), дв нацональности в однй людин, всяка нша нсентниця, як можливою тод сувереннсть без суверенности, самостйнсть без самостйности, незалежнсть тотожна з федерацю, федераця дентична з автономю, а наця з племенем До цього безнадйного еклектизму дйшла наша полтична думка, вдмовляючись вд вольового моменту, як засадничого в понятт нац
1. Філософія України другої половини ХІХ - поч. ХХ ст
3. Антифеодальні виступи селян в Україні у другій половині XVI – першій половині XVII ст
4. Державний устрій України в другій половині XVII сторіччя
5. Культурне життя в Україні у другій половині 40-х - на початку 50-х років ХХ століття
9. Українські землі у складі Російської Імперії в другій половині XIX ст
11. Скульптура України в другій половині XVII-XVIII ст.
12. Становлення філософії, як науки в Україні у другій половині XVII-XVIII ст.
14. Розвиток господарсько-правової науки в період з другої половини 1950-х років по кінець 1980-х
17. Індустріалізація економіки в другій половині XIX ст.
18. Міжнародні відносини у другой половині 80-х—90-тих рр.
19. Німеччина та Італія у другій половині ХХ ст.
21. Польська шляхта другої половини XIX століття
25. Українські землі у складі Литви і Польщі (XIV – перша половина XVII ст.)
26. Українські землі у складі Російської імперії наприкінці ХVІІІ - у першій половині ХІХ ст.
27. Дитяча література Німеччини другої половини XIX – XX ст
28. Творці опитувань другої половини ХХ століття
29. Економічне становище в Україні в 50-60-х роках ХХ століття
30. Історико-політичні та правові аспекти становлення парламентаризму в Україні на зламі ХХ-ХХІ ст.
31. Австрійська імперія у першій половині ХІХ сторіччя
32. Європейські держави та США в умовах промислового перевороту (перша половина ХІХ ст.)
33. Італійська культура (кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.)
34. Країни Близького Сходу та Північної Африки у першій половині ХХ ст. (1900–1945 рр.)
35. Народи Азії та Північної Африки в першій половині ХХ ст.
36. Политика самоусиления и попытки реформ в Китае во второй половине ХІХ в.
37. Політизація національного руху в першій половині ХІХ століття
41. Украинская культура первой половины ХІХ столетия
42. Українська культура кінця XVIII ст.–початку ХХ ст.
44. Виникнення політичних партій в Україні та основні етапи їх формування
45. Українська культура у другій половині ХVII–XVIII століття
46. Джерела і основні риси права в україні першої половини 19 віку, та початок 20 в.
47. Державний лад України в роки Другої світової війни
48. Преступления против собственности в Российской Федерации и других странах
49. Акт відновлення незалежності України 30 червня 1941 р. і початок боротьби з німецькою окупацією
51. Друга світова війна і Україна
52. Історія первісного суспільства на українських землях
53. Національно-визвольна війна українського народу проти Речі Посполитої в середині ХVII ст.
57. Українське питання в міжнародній політиці напередодні другої світової війни
58. Франція у другій половині XVIIст.
59. Роль митця і мистецтва у житті суспільства (за драмами Лесі Українки)
60. Організація навчально-виховного процесу та педагогічна думка у другій половині XVII—XVIII століття
61. Політика США в умовах боротьби за українську державність в 1917-1923 роках
62. Виникнення і розвиток психології релігії у другій половині XIX—початку XX століття
63. Структура українського суспільства на сучасному етапі та тенденції її розвитку
64. Свобода совісті в процесі демократизації українського суспільства: соціально-філософський аналіз
67. Атомна енергетика України і РПС
68. Основні методи боротьби з інфляцією
69. Прибуткове оподаткування підприємств, проблеми та шляхи розвитку в Україні
73. Доклад: Страны мира во второй половине XX века. Франция.
74. Проблемы Церкви и религиозного сознания в России во второй половине ХIХ - начале ХХ веков
76. Правовая система России во 2-й половине XlX - начале ХХ вв. Судебная реформа
77. Проблема Курильских островов в отношениях СССР/России и Японии во второй половине XX-нач. XXI вв.
79. Усиление борьбы в России сторонников западных ценностей жизни против русской национальной культуры
80. Народный депутат Украины (Народний депутат України)
82. Анализ пенсионногозаконодательства Украины и других стран
84. Кримінальний кодекс України (Проект криминального кодекса Украины, варианты 1998-2001гг.)
85. Преступление против государства. Бандитизм ст. 69 УК Украины
89. Особенности пещерного искусства. История открытия и изучения (Ляско, Коске, Шове, Гаргас и другие)
90. Литература как вид искусства. Место литературы в ряду других искусств
92. Мировоззрение скифов в понимании Д.С. Раевского и других авторов
94. Литература русского зарубежья первой половины XX века (По произведениям В. В. Набокова)
95. Шпоры по зарубежной литературе 2-й половины 20 в.
96. Литература как вид искусства. Место литературы в ряду других искусств
97. Хрущев против Сталина. Доклад на XX съезде партии
98. Ужесточение конфронтации между СССР и США в первой половине 80-х годов
99. Развитие науки и техники в России в первой половине XVIII века