|
|
|
сделать стартовой | добавить в избранное |
 |
|
Законодательство и право История отечественного государства и права
Українське конфесійне питання в контексті геополітики Росії кінця XVII–першої половини XVIII століття |
Фонарь садовый «Тюльпан». 
Гуашь "Классика", 12 цветов. УКРАЇНСЬКЕ КОНФЕСІЙНЕ ПИТАННЯ В КОНТЕКСТІ ГЕОПОЛІТИКИ РОСІЇ КІНЦЯ XVII – ПЕРШОЇ ЧВЕРТІ XVIII СТ. Період правління Петра І із характерною для нього зовнішньополітичною активністю започаткував швидкий процес інтеграції Росії до Європи. Кардинальна переорієнтація Москви кінця XVII ст. з азійського напрямку на європейський вимагала зміни підходів щодо форм і методів дипломатії. І якщо до початку XVIII ст. зовнішня політика Московської держави мала регіональний характер, то дипломатія, започаткована молодим царем Петром І, як зауважує М. Молчанов, &quo ;мала уже зовсім іншу сферу політичних інтересів, які охоплюють усю Європу&quo ;.1 Прагнення Росії швидко влитися в ряди провідних держав Європи ставило перед її керівництвом комплекс завдань, вирішення яких потребували як досвіду, так і необхідних матеріальних ресурсів. На кінець XVII століття Росія з її природними багатствами, ресурсами могла забезпечити активність на зовнішньополітичному напрямку. Щодо досвіду, то російська дипломатія переймала його у своїх європейських колег, при цьому активно використовуючи свій власний. Про це свідчить активне задіяння російською дипломатією на міжнародній арені конфесійного чинника в контексті дипломатичних, воєнно-стратегічних, економічних та ідеологічних заходів. Досвід оперування Росією конфесійним питанням у зовнішній політиці тягнеться з періоду боротьби із Великим Князівством Литовським за руські землі (початок XVІ ст.). Обмеження прав православної церкви у Литві Москва використовувала як привід до втручання у внутрішні справи західного сусіда. Це ж гасло захисту православ’я було використане у 1653 р. як привід для оголошення Речі Посполитій війни. Підставою для підняття на міжнародному рівні конфесійного питання була IХ стаття “Вічного миру” 1686 року, за якою Росія отримувала право контролювати становище православної церкви Правобережної України в Речі Посполитій2. Це право підтверджувалось і фактом переходу у 1686 р. під зверхність Московського патріархату Київської митрополії, у тому числі православних єпархій Правобережної України. За таких умов Росія виступала як політичний і релігійний гарант прав і привілеїв православної церкви в Речі Посполитій. Зважаючи на нератифікованість польським сеймом договору 1686 р. та на характерну для католицької Польщі названого періоду релігійну нетерпимість, порушення прав православної церкви в Речі Посполитій набуло масштабного розмаху3. Потік скарг до російської столиці від православного духовенства та мирян Правобережної України був вагомою підставою для московського патріархату і російського уряду для вжиття заходів на захист єдиновірців. Рівень дослідження конфесійного питання у зовнішній політиці Росії кінця XVII - першої чверті XVIII ст. є недостатнім, фрагментарним. До даного питання побіжно дотикалися дослідники: М.Костомаров у праці „Последние годы Речи Посполитой”, (Т.17. СПб., 1886 р.), М.Бантиш-Каменський „Историческое известие о возникшей в Польше унии” (Вильна, 1866 р.), В.Антонович „Очерк состояния православной церкви в юго-западной России по актам (1650-1798)” (Київ, 1871 р.)
, І.Чистович „Диссидентский вопрос в Польше в первой половине ХVIII ст.” (СПб., 1880 р.), В. Бєднов „Православная церковь в Польше и Литве” (Екатеринослав, 1908 р.), Ф.Тітов „Русская православная церковь в польско-литовском государстве в ХVII – ХVIII вв.” (Київ, 1905 р.), „Западная Русь в борьбе за веру и народность во второй половине ХVII в. и в ХVIII в.” (Київ, 1905 р.). У своїх дослідженнях історики сфокусували увагу лише на конфесійному питанні, оминаючи фактори впливу на нього політичних та ідеологічних чинників, які досить часто визначали політику церковних органів або ж взагалі обмежувалися поверхневою характеристикою. Крім того, праці М.Бантиш-Каменського, В.Антоновича, І.Чистовича, Ф.Тітова є фактично збірками архівних матеріалів (переважно архіву Святого Синоду та Архіву іноземної колегії), систематизованих хронологічно і тематично. Погляди дослідників щодо значення та мети проведення Росією проправославної політики обмежені проросійським ракурсом, у якому і представлено авторами конфесійне питання. Загалом історики вбачають у клопотаннях Москви за православну церкву в Речі Посполитій неабияке уболівання за долю православ’я і прагнення відстояти її права та вольності. Щоб помітити невідповідність між пропонованою дослідниками думкою і реаліями, достатньо взяти до уваги як загалом характерну для зовнішньої політики держав пізнього середньовіччя та раннього нового часу тенденцію до тісного поєднання релігійного питання з політичними, так і попередні випадки використання Росією конфесійного чинника у міждержавних відносинах. Тому дослідження даного питання виглядає неповним. Залишається нез’ясованим: а) наскільки українське конфесійне питання було політичним засобом Росії на міжнародній арені даного періоду; б) яку роль воно виконувало чи мало виконати в геополітиці імперії; в) який вплив мала продисидентська політика (дисидентами в Речі Посполитій називали усіх осіб, які не сповідували католицької віри, передусім православних і протестантів – В.Ш.) на становище православної церкви Правобережної України. Для відповіді на перші два питання бачимо доцільним розглянути продисидентську політику у контексті міжнародного становища Росії першої чверті XVIII ст., її зовнішньополітичних інтересів, можливих шляхів їх реалізації та міжконфесійної ситуації на Правобережній Україні. Підписання “Вічного миру” 1686 р. символізувало завершення періоду російсько-польських воєн другої половини XVII ст., після якого Москва зосереджує зусилля на боротьбі за вихід до Чорного моря. Зміна зовнішньополітичних напрямів вплинула на актуальність “польського питання”, питома вага якого в планах російської іноземної колегії зменшується. При цьому послаблюється і продисидентська політика Москви. Проте конфесійне питання у дипломатичних відносинах Москви і Варшави кінця XVII ст. продовжувало займати хоча другорядне, але постійне місце. З 1686 р. російська дипломатія обмежувалася періодичними поданнями польським міністрам вимог (сформульованих на підставі скарг православних Правобережної України) стосовно порушення ІХ статті “Вічного миру”.
Загалом вимоги зводилися до наступного: повністю припинити переслідування й утиски православних; відновити право вільно сповідувати православну віру. Вимоги Росії базувалися на умовах “Вічного миру”, який не був ратифікований польським сеймом, і тому сприймалися Варшавою як втручання Москви у її внутрішні справи і категорично відкидалися4. При збільшенні питомої ваги “польського питання”, активізації зовнішньополітичної діяльності Петра І виникають умови для зміни позиції царя і щодо конфесійного питання. Очевидно, що у період 1700-1721 рр., насичений воєнно-політичними подіями Північної війни, ускладнений участю у ній обох зацікавлених дисидентським питанням сторін - Росії і Речі Посполитої, виникають умови, які могли вплинути на рівень актуальності конфесійного питання. Зважаючи на глобальність планів царя, так чи інакше конфесійне питання потрапляло в залежність від політико-стратегічних умов. Перед Московською державою на той час стояли три головні завдання: вихід до Балтійського моря, оволодіння причорноморським узбережжям та вирішення спірних територіальних питань із Річчю Посполитою. Петро І віддав пріоритет боротьбі за морське узбережжя, відкладаючи давню суперечку за українські землі до більш сприятливих часів та умов. Однак, при цьому він відводив для Польщі роль плацдарму для просування Москви на Захід у пошуках свого місця в тогочасній політичній системі Європи. Тобто &quo ;польське питання&quo ; розглядалося як етапне, допоміжне на шляху до вирішення питань першочергового значення. Названі фактори визначили московську політику щодо Речі Посполитої першої чверті XVIII cт. – утримувати її в період Північної війни в статусі нейтральної держави, а з 1704 р. - у ролі союзника5. Така стратегія спонукала Петра І до встановлення дружніх відносин із Варшавою. За таких умов, зважаючи на характерний для Речі Посполитої релігійний фанатизм, стало очевидним, що активізація українського конфесійного питання може загострити двосторонні відносини, отже суперечить на даному етапі стратегії Москви. З іншого боку, надходження до московських властей скарг із Правобережної України на переслідування православної віри нагадувало про зобов’язання щодо захисту православної церкви в Речі Посполитій, прийняте Московською державою у 1686 р. Наскільки Москва могла дозволити собі активно проводити невигідну для неї на даному етапі продисидентську політику і наскільки були реальні можливості вирішення конфесійного питання в умовах Північної війни? На кінець XVII – початку XVIII ст. воєнно-політична ситуація в Центрально-Східній Європі склалася на користь Росії. Це надавало російській дипломатії реальних можливостей впливати на польський двір. Так, зокрема, у 1696 році у відповідальний момент гострої боротьби за польський престол між французьким принцом Людовіком де-Конті, якого підтримував французький король Людовік XIV, та саксонським курфюрстом Фрідріхом Августом, за яким стояли Відень і Москва, Петро І через свого посла в Речі Посполитій вручив представникам польської партії, яка підтримувала французького принца, царську ноту, в якій погрожував не допустити обрання королем Польщі кандидата Франції.
Петлюра з своїми «петлюрівцями» робить бунт, а все свідоме українське революційне громадянство виступило проти руської буржуазії й увесь український працюючий люд повстав проти гнобительських кляс»[831]. Однак, випередивши інших, С. Петлюра, всупереч усьому вищезазначеному, досяг свого — його ім'я «стало маркою всього руху». «І звідси почалась петлюрівщина, яка стільки шкоди принесла українській революції й за яку стільки сорому довелось зазнати щиро демократичним елементам українства»[832], — із сумом констатує В. Винниченко. Слідом за Головою Директорії за відродження історичної правди виступив і М. Шаповал. І на основі багатьох фактів, і з аналізу власного досвіду людини, яка, через об'єктивні обставини, знала набагато більше за інших, М. Шаповал рішуче заперечує виняткову роль С. Петлюри в організації й здійсненні антигетьманського повстання — міф, який народився ще 1919 р. й пізніше дедалі активніше поширювався прибічниками Головного Отамана. «Коли пізніше, та й тепер, в пресі з’являються замітки про те, що гетьман оповістив федерацію, а Петлюра підняв через це повстання, то ми лише юмористично усміхаємось: так пишеться історія! А робилась вона цілком инакше, — стверджує М. Шаповал. — …Коли говорити про символи, то до організації другої Української Революції не мав ніякого відношення ані Петлюра, ані Швець, ані Андрієвський
2. Українські благодійники та меценати кінця ХІХ – початку ХХ століття
3. Модернізм в українській культурі кінця ХІХ-початку ХХ століття
4. Академічна філософія в Україні кінця ХІХ - початку ХХ століття
5. "Українське питання" у політичних дискусіях 1910-1914 рр.
9. Повоєнне мовознавство в СРСР. Українське мовознавство у 20-80-х рр.
10. Поняття "українське відродження". Періодизація та регіоналістика "українського відродження"
12. Українське козацтво. Запорозька Січ
14. Українське (мазепинське) бароко як нове світовідчуття і нове мистецтво
15. Українське кіно початку ХХ століття
16. Українські міста в контексті європейської культури
Папка-портфель пластиковая, А4, синяя (390x320 мм, 4 отделения, усиленная ручка). 
Набор чернографитовых карандашей "Art", 12 штук. 
Настольная игра "Проныры". 17. Польсько-українське співробітництво на сучасному етапі
18. Геополітика минулого і сьогодні
19. Економічне становище в Україні в 50-60-х роках ХХ століття
20. Джерела і основні риси права в україні першої половини 19 віку, та початок 20 в.
21. Зовнішня політика Англії у XVI-XVIII столітті
25. Україна на рубежі XXI століття
26. Українські землі наприкінці XVII - в першій половині XVIII ст.
27. Українські землі у складі Литви і Польщі (середина XIV – перша половина XVII ст.)
28. Архітектура України кінця ХVII століття
29. Основні форми існування етносу в історії української культури ХІV-ХVІІІ століття
30. Тенденції розвитку української літератури 90-х років XX століття
31. Українська література 19 століття
32. Діяльність українських православних місіонерів у XVIII столітті
Органайзер для украшений "Little dress" (черный). 
Стол детский складной "Первоклашка. Осень". 
Дозатор для жидкого мыла сенсорный "Dettol (Детол)" + картридж "Зеленый чай и имбирь". 33. Становлення класичної української філософії ХVIII–XIX століття
35. Налогообложение на Украине (Система оподаткування в Українії податкова політика в сучасних умовах)
36. Основні засади зовнішньоекономічної політики України
37. Основні напрямки зовнішньої політики України
41. Інвестиційна політика банків в Україні
42. Економіко- і політико-географічне положення України
44. Міграційні питання в Україні
45. Судовий захист прав на комерційне найменування в Україні
46. Комерційне телебачення України
47. Бібліотека, як об’єкт цензурної політики на Україні в 20 ст.
48. Культурні процеси на початку XX ст. в Україні крізь призму політики
Сменный фильтр "Барьер-6", 3 штуки. 
Машина-каталка "Авторалли", цвет: синий. 
Супер концентрированный гель для стирки белья Lion Essence "Впечатление", 900 мл. 50. Проведення Польщею політики асиміляції та фальсифікації щодо українців
51. Регіональні особливості політики коренізації в Україні (на матеріалах Волині, Київщини і Поділля)
52. В’ячеслав Липинський – видатний український історик, політик, державний діяч
53. Здобутки і проблеми зовнішньої політики України на сучасному етапі
57. Державна політика в Україні
58. Зовнішня політика країн балтії в контексті розширення ЄС та НАТО
59. Аналіз стану соціальної політики в Україні
60. Структура системи соціального захисту населення і політики України
61. Митна політика України на сучасному етапі
62. Грошово-кредитна політика України: проблеми становлення і тенденції розвитку
63. Нецінові фактори, недискреційна фіскальна політика, соціальний захист. Центральний банк України
64. Стабілізаційна політика в Україні: передумови, фактори, реалізація
Кружка фарфоровая "Королевские собаки", 485 мл. 
Карандаши цветные "Triocolor", 24 цвета, трехгранный корпус. 
Говорящий планшетик "Сказочка", 19x24 см. 67. Грибы. Строение. Питание. Размножение. Происхождение. Развитие
68. Микробиология продуктов детского питания
69. Реформирование электроэнергетики России в контексте мировой энергетики
76. Обеспечение средствами индивидуальной защиты и лечебно-профилактическим питанием работающих
77. Львівський музей українського мистецтва
80. Гетьмансьтво України: Іван Мазепа (Гетманство Украины. Иван Мазепа)
Шторка антимоскитная "Кружево" с магнитными замками. 
Игра "Зообильярд". 
Детский бинокль ночного видения "Секретный агент". 81. Питание и здоровье человека
83. Гигиенические основы питания, как источник здоровья и нормального физического развития детей
84. Гигиеническая характеристика питания детей и лиц пожилого возраста
85. Питание с учетом различных вероисповеданий
89. Микробиология продуктов детского питания
90. Гражданское общество в либеральном контексте
91. Политические партии Украины (ПолЁтичнЁ партЁ© на Укра©нЁ)
92. События на Кавказе в контексте "Большой игры"
93. Разработка микроблока питания
94. Расчет усилителя низкой частоты с блоком питания
95. Универсальный блок питания
96. Религия и наука в контексте культуры
Потолочная сушилка "Лиана", 1,6 м. 
Набор цветных карандашей "Ergosoft", треугольные, 12 цветов. 
Деревянная рамка-вкладыш "Фрукты". 97. Питание и пища: физиология пищеварения
98. Рациональное питание в рамках курса "Валеология" начальной школы
99. Гигиена питания и предупреждение желудочно-кишечных заболеваний
Совок большой. 
